Люди з Чернігівщини зробили великий внесок у світову історію у найрізноманітніших сферах. Скажімо, Микола Кибальчич ще 150 років тому розробив ідею першого у світі реактивного літального апарату. Причому зробив це у в’язниці.
Вже у 20 років талановитий хімік пройнявся революційними ідеями й став активним діячем спротиву царизму. Він винайшов спеціальну фарбу для підпільних друкарень, а також створив динаміт, що був набагато ефективнішим за варіант власне його винахідника — Альфреда Нобеля. А у 1881-му Кибальчич сконструював бомбу, яка фактично стала прообразом сучасних гранат. Саме нею змовники смертельно поранили царя Олександра II, відомого своєю політикою насильницької русифікації.
За цей замах Кибальчича вже за місяць стратили. Однак просто в камері він встиг розробити проєкт реактивного літального апарату й уламком ґудзика надряпав на стіні каземату його схему. Сучасні ракети літають саме за принципами, що перед смертю сформулював Микола Кибальчич.
Інший технічний прорив зчинив нащадок козацького роду Петро Прокопович. Після служби в армії він зайнявся бджільництвом і в пошуках можливості працювати ефективніше сконструював так званий рамковий вулик. Цей метод дозволив збирати мед, не винищуючи бджіл димом, як робили до цього. А сам Прокопович врешті створив найбільшу у світі пасіку. Символічний спадок винахідника українці не розтринькали — у 2020-му Україна посіла друге місце у світі за обсягами експорту меду.
Якщо Прокопович підкорив світ технічною винахідливістю, то Марія Адасовська зробила це своєю акторською майстерністю. Вона народилася у маленькому селі на Чернігівщині, вийшла заміж, але радикально змінила своє життя, коли її запросили до театральної трупи. Чоловік та родина були проти, тож вона подала на розлучення й змінила прізвище. З того часу весь світ знає її як Марію Заньковецьку — на честь чернігівського села Заньки, в якому вона народилася. Акторка швидко стала головною зіркою театральної сцени всієї імперії, та поза гастролями продовжувала жити на Чернігівщині. Імператор пропонував їй переїхати та обіцяв колосальні гроші — 24 тис. золотом. Однак Заньковецька відмовилася: “Своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов”.
Завжди з теплом згадував про рідну Чернігівщину й один із найвидатніших режисерів світового кіно — Олександр Довженко. Він народився у маленькому хуторі в небагатій неписемній сім’ї, та завдяки власному таланту зміг вступити до інституту. Там вперше зустрівся з українськими книжками, які, втім, доводилося читати потай: “Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів-обрусителів краю”.
Далі життя Довженка нагадує сценарій гостросюжетного фільму. Під час визвольних змагань українського народу Довженко воював проти більшовиків, за що був відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду». У польському полоні його повели на страту, але розстріляли холостими патронами. Працював дипломатом у Польщі та Німеччині.
З часом пробився до кіно, де і став всесвітньо знаменитим. Його «Звенигора» збирала аншлаги у європейських країнах. «Землю» в СРСР заборонили, хоча після показу в Берліні про Довженка вийшло пів сотні статей, а в Італії режисера назвали «Гомером кіно». Показати шедевр, який оспівує українське село, на Батьківщині дозволили тільки у 1958, коли в Брюсселі його включили до списку 12 найкращих фільмів в історії за версією Міжнародного референдуму кінокритиків. Згодом за один із фільмів, що “заохочував український замість радянського патріотизму” Довженку заборонили жити на Батьківщині. А коли у 1956-му він помер, то українська делегація попри ризик звинувачень в тому ж самому, привезла на прощання сніп жита, грудку рідної землі і яблука — символи України, оспівані Довженком в “Землі”.