Донецька

Донеччина: природні дива, промислова міць і незламні українці

Колись прогресивний і густонаселений регіон на Сході України вже майже дев’ять років частково перебуває під тимчасовою окупацією Росії. Його обласний центр Донецьк пройшов шлях від розвитку до занепаду, а інше відоме місто Донеччини, Маріуполь, який поєднував у собі дух промислового центру та свіжість моря, став епіцентром воєнних злочинів російської армії у 2022 році.

Просто зараз у регіоні тривають запеклі бої. Втім, вони обов’язково завершаться перемогою України, а над Донецьком знову замайорить синьо-жовтий прапор. Адже опитування показують, що 89% українців не уявляють іншого сценарію, аніж боротися за Донецьку область до кінця.

Some description

Донецьк до початку війни та після

До 2014-го року Донецьк — український мегаполіс із багатим культурним життям, динамічним бізнесом (понад 200 великих підприємств і 20 тис. середніх та малих) та розвиненою інфраструктурою.

Колись тут проходив найпрестижніший український фестиваль популярної музики “Червона рута”, де співали й говорили українською.

“Донбас Палас” гордо займав місце серед найкращих світових готелів, а поміж двох десятків університетів міста виділявся Донецький національний, що входив до рейтингу найпрестижніших освітніх закладів планети. У 2013-му в області відкрилася сучасна льодова арена “Альтаїр”, на якій грав багаторазовий чемпіон України з хокею “Донбас”. А у 2012-му Forbes Ukraine визнав Донецьк найкращим містом для ведення бізнесу в Україні. 

Того ж року тут проходили матчі чемпіонату Європи з футболу. Турнір приймав один із найкращих стадіонів Європи — “Донбас Арена”, який до цього вже пройшов перевірку масштабними концертами Бейонсе та Ріанни. На самому Євро в Донецьку зібралося 300 тис. вболівальників з усього світу, а за час чемпіонату місцевий аеропорт прийняв 1372 літаки.

Однак потім сюди прийшла Росія. Навесні 2014-го незаконні збройні формування за підтримки регулярних частин армії РФ захопили місто. Місцеві жителі раз по раз виходили на багатотисячні мирні протести під українськими прапорами, та на них нападали невідомі з палицями й арматурою. Масштабні проукраїнські мітинги припинилися тільки після того, як на них почали гинути люди, а російський спецназ разом із іншими збройними формуваннями остаточно встановили владу терору.

Свої домівки у Донецькій та Луганській областях були змушені покинути 1,5 млн українців та українок. Донецький національний університет переїхав до Вінниці — міста в центральній Україні. “Донбас Арена” за всі ці роки не побачила більше жодного матчу, а льодовий комплекс “Альтаїр” розбомбили. Міжнародний аеропорт став полем битви та був повністю зруйнований. Його захисників тепер називають кіборгами — вони тримали оборону 242 дні, поки масштаб руйнувань не став таким, що захищати вже було нічого. 

Відтоді Донецьк та інші міста Сходу продовжують занепадати. Висловлювати там проукраїнську позицію — це смертельний вирок, протягом усіх дев’яти років відбувається масштабна русифікація, а освітні заклади й ЗМІ перетворилися на рупори російської пропаганди. Однак зусилля України з повернення своєї землі та батьківщини для дуже багатьох українців продовжуватимуться до перемоги. Донецьк обов’язково повернеться додому.

Чудеса природи: скелі, ліси, кам’яні дерева

Донеччина — регіон із неймовірним природним різноманіттям. Ось, наприклад, ліси. Взагалі-то ці землі — степ, тобто лісам тут, здавалося б, не місце. Однак вони є, причому незвичайні!

Великоанадольський ліс з’явився майже 200 років тому і є найбільшим рукотворним лісовим масивом в Європі. З його допомогою дослідник Віктор фон Графф довів свою досить сміливу гіпотезу — що в степу можна виростити справжній ліс. І тепер, через два століття, його аргументи шумлять листям на Донеччині.

Є в асортименті Донеччини й зовсім інший ліс. Дерева тут також є, от тільки стаж у них набагато більший за 200 років. Річ у тім, що це — Дружківський скам’янілий ліс. 300 млн років тому якась катастрофа викорчувала дерева, а потужний водяний потік вимив зі стовбурів всю органіку, так що вони скам’яніли. І тепер в Україні є унікальне місце, де можна погуляти між араукаріями, які перетворилися на найдавніший кам’яний ліс Євразії.

Ну а ще одна дивовижна пам’ятка Донеччини із солідним родоводом — Білокузьминівські скелі, яким 90 млн років. Це крейдяний кряж сформувався із невеликих морських організмів, коли на цьому місці плескалося тепле море. А тепер могутні білі скелі височіють посеред степу, привертаючи увагу туристів, альпіністів — та й будь-кого, хто їх побачить.

Поет Донеччини та всієї України

З Донеччиною пов’язана доля одного із найяскравіших поетів України. Василь Стус зростав в Донецьку, викладав в області українську мову та літературу і працював літредактором у місцевій україномовній газеті. Далі переїхав до Києва, де перекладав Ґете, Лорку, Рільке і почав видавати й власну поезію. Тоді ж став учасником руху дисидентів. 

Виступи проти тоталітарної радянської влади й стали вирішальним для долі Стуса. Своєю творчістю та мирними протестами він так заважав владі, що декілька разів потрапляв за ґрати. Втім, навіть там продовжував писати, потай передаючи на волю свої вірші — унікальне поєднання української літературної традиції з європейською спадщиною. Поєднання було настільки талановитим, що діаспора навіть намагалася висунути Стуса на отримання Нобелівської премії з літератури.

Однак велика частина творів поета втрачена. Поезія здавалася радянській диктатурі настільки небезпечною, що перехоплені вірші просто знищували. Остання прижиттєва публікація його творів в СРСР була у журналі “Донбас” на початку 1966-го. Наступна — тільки через три десятиліття. Повне зібрання творів літератора вдалося видати лише за часів незалежної України.

У 1985-му Василь Стус загинув в карцері за загадкових обставин — чи то через переохолодження та слабкість від оголошеного голодування, чи то через зупинку серця, чи то через навмисно підлаштований наглядачами удар нарами.

Це сталося попри те, що до Москви із закликом звільнити поета неодноразово зверталися відомі інтелектуали з усього світу. Серед них був і Нобелівський лауреат Гайнріх Бьолль. Судячи з його відповіді під час інтерв’ю на німецькому радіо у 1985-му, справжні причини переслідування Стуса він розумів чудово: “Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії українською, а це інтерпретують як антирадянську діяльність… Стус пише свідомо українською. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а виключно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність”.

Українська культура в усі часи сприймалася Росією як небезпечний прояв національної свідомості та ідентичності, тому завжди була об’єктом репресій. Ще з 18 ст. вони взяли на озброєння тактику зросійщення — українських культурних діячів переслідували, а мову обмежували. Одним із популярних методів Москви було фізичне збільшення кількості росіян на українських землях. Наприклад, протягом радянської доби кількість росіян в Україні збільшилася з майже 3 млн у 1926 році до понад 11 млн у 1989-му. У сучасний Донецьк завозили людей особливо активно — так, лише за один день у 1933 році на залізничний вокзал міста приїхав ешелон з 3538 російськими сім’ями. Щоб знищити українську націю та її державність, було організовано й Голодомор — штучний голод, який чимало країн цивілізованого світу вже визнали геноцидом українського народу.

Попри це, в усі епохи Україна народжувала яскравих митців, які продовжували розвивати українську культуру і нагадувати народові про те, хто такі українці й звідки вони. Так, як це робив Василь Стус.

Гори, які створили люди

Є у донецьких степах не тільки ліси, а й гори. Які теж з’явилися не без участі людини.

Промислова потужність Донбасу базується на вугіллі. Тут його видобували так давно і масштабно, що це навіть змінило пейзаж регіону. Тепер біля місцевих шахт височіють до 700 териконів — багатометрових штучних насипів із непотрібних порід, які підняли на поверхню в процесі видобування вугілля. 

Втім, окрім пейзажів, що вражають, вони несуть і небезпеку. У териконах може відбуватися самозаймання або масштабні зсуви ґрунту. У мирні часи на цих штучних горах проводили озеленення, однак під час окупації подібні роботи майже припинилися. Тож тепер ці штучні гори Донеччини лишаються одночасно і пам’ятником промисловій потужності, і екологічною проблемою.

Ода новатора світового кіно

Чули колись про Чарлі Чапліна? А от що він почув у фільмі “Ентузіязм: Симфонія Донбасу”: “Я ніколи не міг уявити, що ці індустріальні звуки можна організувати так, аби вони здавалися прекрасними. Я вважаю „Ентузіязм“ однією з найбільш зворушливих симфоній, які я коли-небудь чув. Містер Дзиґа Вертов — музикант. Професори мають учитись у нього, а не сперечатися з ним”.

Містер Дзиґа Вертов — це режисер, який у першій половині 20 ст. витворяв небачені кіноексперименти. Його фільм “Ентузіязм: Симфонія Донбасу”, що так вразив Чапліна, вийшов у 1930-му і присвячений індустріалізації Донеччини. 

А за рік до цього Вертов випустив “Людину з кіноапаратом” — новаторську стрічку про один день з життя великого міста. У 2014-му впливовий Британський кіноінститут (BFI) опитав кілька сотень кінокритиків та режисерів з усього світу. “Людину з кіноапаратом” вони визнали найвизначнішою документалкою в історії кіно.

Грандіозні рукотворні печери, що стали місцем битви

Ще 150 років тому на Донбасі знайшли величезне підземне родовище солі. З того часу на цьому місці видобули понад 250 млн тонн, а система тунелів простягнулася на 300 км. Втім, це не означає, що запаси вичерпалися.

Навіть місто, що виросло поруч із соляними шахтами, тепер називається Соледар — з української це можна перекласти як “подарунок солі”. У ньому жили понад 11 тис. людей, з яких майже 4 тис. працювали на видобутку солі, а місцеве підприємство вважалося одним із найбільших у світі виробників. У грандіозних рукотворних печерах можна було побачити цілі лабіринти, соляне футбольне поле, кафе, церкву, концертну залу та скульптури з солі. А ще там функціонував цілий підземний санаторій — адже насичене сіллю повітря позитивно впливає на дихальні шляхи.

Помітили минулий час у попередньому абзаці? Узимку 2023-го після шести місяців запеклих боїв Збройні Сили України відійшли з Соледару, завдавши численних втрат російській армії. Тепер місто та люди чекають на повернення до своєї Батьківщини, яке обов’язково станеться.

А напередодні річниці повномасштабного вторгнення держпідприємство Артемсіль з Соледару випустило лімітовану партію солі, яка збереглася попри знищення промислових потужностей через російські обстріли. Збережених 20 т розділили на 100 тис. символічних пачок і назвали “Міць. Українська кам’яна”. Весь прибуток від продажів піде на формування флотилії дронів-камікадзе для української розвідки.

Прикладом надії та мужності для Соледару може бути сусідній Бахмут. Ворог уже пів року кидає на нього найкращі сили, однак українські захисники демонструють залізну стійкість. До речі, саме у Бахмуті у 1917 році підняли перший синьо-жовтий прапор на Донеччині. У 1924 році більшовики, які врешті захопили місто, перейменували його на Артемівськ. До 1932-го місто було головним в регіоні, аж доки радянська влада не перенесла центр у Донецьк через те, що Бахмут мав “надто серйозні українські традиції”.

До речі, у Бахмута також є свої печери. У старих гіпсових штольнях на глибині понад 72 метри знаходиться “Артвайнері” — відомий бренд ігристих вин. У мирні часи цю марку продавали в понад двадцяти країнах Європи та світу: у Німеччині, Данії, Австрії, Швейцарії, Люксембурзі, Бельгії, Канаді, Австралії, Греції, Латвії, Литві, Естонії, Ізраїлі, Молдові, Хорватії, Таїланді, Великій Британії тощо. А на рахунку заводу 13 Гран-прі міжнародних конкурсів, 76 золотих, 44 срібних, 7 бронзових медалі, а також понад 75 дипломів. Після перемоги України цей перелік обов’язково буде збільшуватися.

Шедеври ковальського мистецтва

Донеччина здавна вважалася промисловим регіоном. Підтвердження можна знайти навіть на гербі цієї області — хай на ній і зображена пальма, але вона не звичайна, а металева.

Майже 130 років тому місцевий коваль Олексій Мерцалов викував цю пальму зі сталевої рейки, використовуючи тільки молот і зубило. Поєднання тендітності флори й міці металу так всіх вразило, що твір навіть виграв гран-прі Міжнародної промислової виставки у Парижі. Ну а 3,5-метрова пальма врешті стала символом Донецька.

Вже у 2000-х в місті з’явився і справжній парк кованих фігур, у якому понад 200 різноманітних скульптур, серед яких знаки зодіаку, Піноккіо, Джин, Дюймовочка. Згодом парк став своєрідним місцем зустрічі ковалів Донецька та Івано-Франківська , які проводили тут спільні фестивалі. До речі, одна з фігур подарована саме майстрами з Івано-Франківська на знак дружби та партнерства. Так пальма Мерцалова зародила зернятко, яке виросло у дружбу ковалів з різних частин країни та цілий металевий парк.

І хоча зараз надавати допомогу тих, хто залишаються на Донеччині, дедалі складніше , та люди з різних куточків України продовжують підтримувати тих українців, які лишаються під обстрілами у містах і селах біля фронту.

Чорне золото Донеччини

Більшу частину області охоплює Донецький вугільний басейн — грандіозна територія вугленосних земель. Основна частка українських родовищ вугілля (близько 92,4 %) знаходиться саме тут. Ці копалини стали справжнім символом регіону — професія шахтаря була однією з головних серед місцевих жителів, а на честь вугільної промисловості називали футбольні клуби (знаменитий донецький “Шахтар”) та цілі міста (Вугледар, Шахтарськ, Антрацит).

Першими дивне каміння, що добре горить, знайшли на початку 18 ст. козаки, що мали поселення на Донеччині. Уже скоро тут почали відкриватися перші шахти, а у 19 ст. видобуток вугілля вже перетворився в регіоні на масштабну індустрію.

До середини 2010-х в Україні працювали близько 150 шахт. Однак у 2014-му Росія почала гібридну війну і захопила близько третини промислових Донецької та Луганської областей. 69 шахт припинили роботу через бойові дії, а обсяги видобутку вугілля у тому році порівняно з попереднім впав на 22%. У 2015 р. падіння стало ще серйознішим: тільки за першу половину 2015-го вуглевидобувні підприємства України видобули 19,4 млн тонн вугілля, що на 21,3 млн тонн (або на 52,2 %) менше порівняно з аналогічним періодом 2014-го.

Загалом, за даними експертів, через розв’язану Росією війну Україна втратила близько $280 млрд. На початку 2023-го, після 10 місяців повномасштабної агресії, збитки України становили вже щонайменше $700 млрд.

Від Ізоляції до ізолятора

Одного дня влітку 2010 року в приміщенні напівзакинутого заводу ізоляційних матеріалів в Донецьку зібралися найвідоміші митці, критики та журналісти України. Вони стали свідками відкриття платформи культурних ініціатив “Ізоляція”. За наступні чотири роки тут втілили зо два десятки проєктів у сфері мистецтва, освіти та креативу — виставки, публічні дискусії, лекції, артрезиденції, зокрема за участі світових зірок мистецтва: Цай Гоцяна, Даніеля Бюрена, Бориса Михайлова. Однак влітку 2014-го тут зібралися вже зовсім інші люди.

Після захоплення території Ізоляції окупаційна влада РФ перетворила культурний центр на концтабір. Співробітники фонду були змушені тікати, а твори мистецтва були розкрадені або просто знищені. Уже наприкінці літа стало відомо, що окупанти використовують територію артцентра як базу, в’язницю, приміщення для тортур і склад викрадених автомобілів. Жахливі свідчення про цю незаконну в’язницю можна прочитати у книгах українського журналіста Станіслава Асєєва, який декілька років перебував в катівнях “Ізоляції”.

Тим часом співробітники фонду були змушені евакуюватися до Києва, де відкрили нову Ізоляцію — також у будівлі колишнього заводу. За ці дев’ять років платформа реалізувала в столиці десятки масштабних проєктів і стала важливою точкою на культурній мапі Києва. Однак співробітники фонду досі згадують про своє захоплене приміщення і чекають на повернення в український Донецьк.

Маріуполь

До 2022-го в Маріуполя — міста на узбережжі Азовського моря — була б приблизно така хмара тегів: великий порт, потужна металургія, бурхливий культурний розвиток, 430 тис. жителів. У 2020-му та 2021-му роках Маріуполь очолював рейтинг прозорості та підзвітності врядування, складений українським офісом Transparency International, та й узагалі був розвиненим містом й візитівкою Приазов’я.

Люди тут жили здавна — і люди незвичайні. Скажімо, саме на цьому місці знаходилася Кальміуська паланка, адміністративно-територіальна одиниця держави козаків. А згодом тут з’явилася величезна діаспора греків, які здебільшого переселилися на ці землі з Криму. Переселилися — і принесли з собою автентичну культуру, яку ретельно зберігали. Так, наприклад, саме в Маріуполі знаходився єдиний поза Грецією та Кіпром університет, де з 1991 року як основну дисципліну вивчали грецьку мову, культуру та історію.

Втім, саме “знаходився” — у минулому часі. Адже після розв’язаної росіянами повномасштабної війни місто було фактично стерто з лиця землі, а десятки тисяч його жителів загинули.

Одним із символів трагедії Маріуполя став завод Азовсталь. Колись він асоціювався з промисловою потужністю, але у 2022-го став уособленням нескореності. Саме на Азовсталі кілька місяців у повному оточенні тримали оборону українські захисники. Частину з них врешті вдалося звільнити з російського полону, однак чимало українців досі утримуються РФ. Україна продовжуватиме боротьбу за їхнє звільнення — і за звільнення Маріуполя та усіх тимчасово окупованих територій.

Донеччина — це Україна.

Донеччина власною історією показує, що відбувається, коли терор і агресію не спинити вчасно і яка доля спіткає території, які незаконно захоплює Росія. Розвинені міста перетворюються на пустки, а люди змушені тікати з рідної землі. Втім, цей регіон став і наочним прикладом незламності українців. Вони до останнього виходили з українськими прапорами в уже захопленому Донецьку, кілька місяців боронили Маріуполь у повному оточенні, а також героїчно захищають інші міста й села. Одного дня ця земля стане і прикладом відродження, коли звільнена українська Донеччина знову стане місцем, де кожен зможе насолоджуватися свободою.

Донеччина — це Україна.

Поділитись у соцмережах

Останнє оновлення статті 16.03.2023

Матеріал підготовлено у співпраці з Максимом Майоровим (Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки)

Дивитися також

Запорізька область Це — Україна

Тут ми боремося за безпеку світу

Саме тут не вперше стали на захист майбутнього для мільйонів

Кіровоградська область Це — Україна

Тут ми боремося за нашу землю

Саме тут вона дарує їжу для всього світу

Дніпропетровська область Це — Україна

Тут ми боремося за наше розмаїття

Саме тут різні культури живуть разом

Some description

You cannot copy content of this page