Харківська

Харківщина: промислова потужність і рідна культура, що пережила страшні утиски

Цей край був серцем бурхливого розквіту української культури — і свідком того, як цей розквіт намагалися придушити.

Тут народжувалася промислова потужність, яку потім знищували ракетами. І саме тут був один із головних напрямків повномасштабного вторгнення РФ у 2022-му. Попри все, область з її головним містом нескорена, і, витримуючи щоденні атаки ворога, боронить і кордони України, і власну ідентичність студентського, наукового та культурного центру.

 

 

Фото світового значення

Долю Харківської школи фотографії можна вважати ледве не еталонною для українського мистецтва. Молоді й талановиті митці сміливо експериментують й розвиваються, аж потім приходить влада і намагається все це заборонити. Втім, успіх завжди знайде справжній талант.

Харківська школа фотографії утворилася в 1971 році на базі обласного фотоклубу. У дискусіях молоді автори розробили так звану “теорію удару” — ідею, що кожен кадр має “вдарити”, приголомшити глядача. Уже за кілька років через занадто зухвалі для тоталітарних радянських часів експерименти фотоклуб закрили. Однак однодумці продовжили спілкуватися й розширяти межі фотографії. Виставки, які вони намагалися проводити, іноді закривалися вже на наступний день, а справжнє визнання харків’яни отримали лише за часів незалежної України.

І не тільки в Україні. Борис Михайлов, Сергій Братков та інші вихідці з Харківської школи тепер вважаються справжніми геніями світового фотомистецтва, а їхні роботи експонують в найповажніших галереях по всій планеті.

Some description

Мегаполіс із душею

Харків — велике індустріальне місто. Поселення на цьому місці існували з найдавніших часів, але тяглість історії Харкова починається у 17 ст. з козацького полку, який організував тут свою базу. З роками місто поступово розросталося, і станом на початок 20 ст. тут жили вже 250 тис. людей.

У 1917-му під час боротьби українців за незалежну державу на руїнах Російської імперії Харківська дума (так називався місцевий парламент) проголосувала за приєднання до Української народної республіки. Однак майже одразу після цього місто атакували та окупували більшовики. Наступного голосування за незалежну Україну довелося чекати понад 70 років — у 1991-му майже 90% жителів області проголосували за Акт проголошення незалежності.

 

Ще не раз Харків стикався з викликами, проте щоразу позиція містян була рішучою. Так, у 2014-му, під час Революції Гідності, тут проходили багатотисячні мітинги за єдність держави та європейські цінності. А вже в 2022-му за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення у місті пройшов Марш єдності з гаслами про те, що місто за жодних умов не здасться та буде захищати свою свободу.

Харків — одне з найбільших та найрозвиненіших міст України. Потужна промисловість сусідить з якісною освітою — у Харкові десятки великих заводів і близько 60 університетів, де навчаються понад 150 тис. студентів з України та різних держав світу. Є залізниця, міжнародний аеропорт, тролейбуси, трамваї, а лінії метро простягаються на майже 40 км. До того ж після повномасштабного вторгнення станції підземки через постійні обстріли працюють ще і як бомбосховища.

Крім того, місто є й потужним ІТ і культурним хабом. Скажімо, саме тут живе й працює Сергій Жадан — один із головних письменників сучасної України, який щороку фігурує серед фаворитів Нобелівської премії. До речі, в плані Нобеліатів Харкову вже є чим похвалитися — про це читайте нижче.

Ну а чи не найкраще про статус міста говорить те, що у 2010-му Харків став першим українським населеним пунктом, якому присудили Премію Європи. Нею Парламентська асамблея Ради Європи щорічно нагороджує міста за досягнення у сфері європейської співпраці. «Як великий культурний, науковий, освітній та індустріальний центр України, Харків створив розгалужену мережу міжнародних контактів. Тут щорічно збирається велика кількість делегацій, даючи тим самим можливість співпрацювати як зі східно-, так і західноєвропейськими країнами. У Харкові проходять події міжнародного рівня, зокрема, Харківський міський фестиваль, міжнародний футбольний турнір серед юніорів та фестиваль бальних танців, які щорічно залучають значну кількість учасників», — зазначили в ПАРЄ.

Розстріляне відродження

У перші півтора десятиліття свого існування СРСР дещо послабив утиски української культури, які традиційно провадила влада східного сусіда. Україна відповіла цілим поколінням надзвичайно талановитих літераторів, філософів, музикантів, митців. Їхніми відмінними рисами були сміливість мислення та віра у власні ідеали. І хоча ці люди в основному не ставили собі за мету політичну боротьбу, сам їхнє прагнення свободи вже робив їх ворогом тоталітарної системи. Це покоління творців тепер відоме як Розстріляне відродження.

Вже на початку 30-х років 20 ст. почалися репресії, арешти й страти діячів української культури. Серед безпосередніх жертв терору — письменники Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, театральний діяч Лесь Курбас та багато інших. Вони були страчені, померли в концтаборах або вчинили самогубство. Інших змушували тікати за кордон або психологічно ламали, перетворюючи їх на співців режиму.

У 1930-му друком виходили 259 українських письменників. Після 1938 року їх лишилося тільки 36. 192 зі “зниклих” письменників були репресовані, 16 зникли безвісти, 8 вчинили самогубство. Наприкінці 1950-х більшість з них були реабілітовані, однак їхні твори продовжували бути забороненими в СРСР. Москва робила все, щоб українці просто не знали про існування унікального покоління своїх митців.

Дім, що став трагедією

Найбільш показовою історією Розстріляного відродження є долі мешканців харківського Будинку “Слово”. Дім на 66 квартир побудували спеціально для літераторів наприкінці 1920-х. Однак вже за кілька років із простору творчості та обміну ідеями “Слово” перетворилося на місце трагедії.

До 1938-го року були репресовані мешканці 40 квартир. Вночі й вдень за ними приїздили чорні машини, які забирали цвіт української культури в нікуди. Дехто з них просто зникав, інших знаходили в таборах. А чимало потрапили в Сандармох.

Лише за дев’ять днів із 27 жовтня до 4 листопада 1937-го року в урочищі Сандармох, що в російській Карелії, розстріляли 1111 осіб, серед яких були й українські літератори, митці, мислителі. Страчував невинних людей капітан Михайло Матвєєв. “За успішну боротьбу з контрреволюцією” у 1937-му його нагородили цінним подарунком — радіолою з платівками.

Будинок “Слово” стоїть в Харкові й досі. Нащадків літераторів в ньому практично немає. Однак для Росії це не привід зупинятися — у 2022-му пам’ятка, як і весь Харків, перебувала під обстрілами російських військ.

Люди, культура і промисловість під ударом

Харківщина — один із найпотужніших промислових регіонів України. Тут виготовляють важку техніку, генератори, працюють великі підприємства хімічної, електроенергетичної, паливної та харчової галузей. 

Турбіни компанії “Турбоатом” є серцем електростанцій у понад 45 країнах Європи, Азії, Америки та Африки. Харківський тракторний завод дав назву цілому району міста, а у найкращі роки випускав по кілька тисяч одиниць важкої техніки на рік. А компанія “Хартрон” є провідним світовим виробником систем керування в енергетиці, на транспорті та в ракетно-космічній галузі — всього на орбіту було виведено понад 1000 апаратів з розробками “Хартрону”.

Втім, зараз чимало з цих підприємств змушені припинити роботу. Протягом воєнного часу дані про ураження промислових об’єктів не розголошують, однак немає сумнівів, що російські ракетні обстріли від самого початку намагалися знищити промислову потужність України, навіть якщо вона була абсолютно мирною.

До того ж окупанти б’ють не тільки по промисловості. Страшним символом вторгнення став харківський район Північна Салтівка. До повномасштабної війни тут жили десятки тисяч людей, працювали п’ять шкіл, вісім дитсадків, дві поліклініки. Однак їм не пощастило — Салтівка знаходиться найближче до кордону з Росією. Після місяців обстрілів в цьому районі важко знайти неушкоджений будинок, а місцеві жителі були змушені покинути свої домівки. Як і десятки тисяч інших людей — адже значна територія Харківщини після вторгнення була окупована. 

Постраждала від цього й культура. Так, на горі в місті Ізюм стояли древні половецькі баби — скульптури, яким до тисячі років. Однак через російські обстріли з дев’яти унікальних кам’яних фігур постраждали сім, зокрема одна була знищена повністю. У самому ж Ізюмі за пів року окупації загинули щонайменше тисяча людей, а близько 80% інфраструктури зруйновано.

Тільки у вересні масштабний контрнаступ Збройних Сил України вибив росіян з більшої частини землі цього регіону.

Село з амбіціями Лувру

У харківському селі Пархомівка живе лише кілька тисяч людей. І на кожного з них приходиться щонайменше по парі світових шедеврів.

У середині 20 ст. вчителем історії у звичайній місцевій школі став Панас Луньов. Щоб краще розумітися на історії, він запропонував учням створити власний краєзнавчий музей. А згодом, коли експозиція з предметами побуту, вишивками й картинами місцевих майстрів почала привертати увагу, висловив ідею звернутися до відомих художників та великих музеїв, щоб попросити допомоги у створенні в Пархомівці справжнього художнього музею.

Першою відгукнулась спілка харківських художників, яка в 1955 році передала школярам 50 робіт. Ідея всім так сподобалася, що свої та чужі роботи почали дарувати селу звідусіль.

Сьогодні в колекції Пархомівського музею понад 7,5 тис. експонатів. Серед них живопис, графіка, прикладне мистецтво. А серед імен — світові знаменитості: Пабло Пікассо, Каміль Пісарро, улюблений учень Рембрандта Фердинанд Бол, Тарас Шевченко, Іван Айвазовський, Ілля Рєпін, Василь Кандинський, Микола Реріх. Причому більшу частину часу музеєм так і продовжували керувати школярі.

Є в колекції й робота революціонера мистецтва родом з Києва Казимира Малевича. Цікаво, що його доля безпосередньо пов’язана з цим невеличким селом на Харківщині. У 1890-му батька майбутнього художника покликали працювати на місцевий цукровий завод. Малевичі мешкали у Пархомівці в будинку для працівників заводу. Гуртожиток для них розташований там і досі.

А місцеві жителі переконані, що жага до мистецтва у Казимира виник саме в їхньому селі — підліток бачив, як тут розмальовують печі та хати, і у своїх спогадах писав, що це викликало у нього замилування. Тож Пархомівка не тільки зібрала в себе твори світового мистецтва, а й своєю мальовничістю вплинула на художника, який долю мистецтва змінив.

Ну а ще один видатний митець народився на Харківщині. Ілля Рєпін походив зі старовинного козацького роду, що і лишило серйозний відбиток на його творчості. Назви робіт майстра говорять самі за себе: “Запорозький полковник”, “Запорожець”, “Іван Сірко”, “Козак в степу”, “Зустріч гетьмана” чи “Козак-бандурист із хлопчиком-джурою”. Та найвідомішим шедевром Рєпіна є картина “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, заснована на легендарному сюжеті про саркастичне послання, яке козаки нібито відправили володарю Османської імперії. Попри очевидну любов Рєпіна до батьківщини, росіяни вже 150 років намагаються привласнити його талант, називаючи російським художником. Хоча навіть останньою мрією Іллі Рєпіна було намалювати картину “Гопак” — на честь знаменитого українського танцю. Втім, зробити це він вже не встиг.

На щастя, музеї по всьому світу все активніше змінюють описи робіт та біографії тих митців, яких колись привласнила Росія, повертаючи їм справжню батьківщину. 

Підвищена концентрація Нобеліатів

Яка ланка може бути між численним студентством та промисловою потужністю? Звісно ж, розвинена наука! Харківщина може похвалитися чималими здобутками в цій сфері.

Так, наприклад, саме в місцевому фізико-технічному інституті у 1932-му вперше в СРСР і лише вдруге у світі змогли розщепити атом. Тоді в закладі працював знаменитий фізик Лев Ландау, який у 1962-му отримав Нобелівську премію. Втім, він був не першим і не єдиним лауреатом головної нагороди світу, хто пов’язаний із Харковом.

У селі Іванівка-Панасівка у 1845 році народився відомий мікробіолог та імунолог Ілля Мечников. У 1908-му він отримав Нобелівську премію з медицини за праці з імунітету. А от Семен, він же Саймон Кузнець, якому в 1971 році вручили Нобелівку з економіки, навчався в Харківському комерційному інституті.

Наукові прориви відбуваються у Харкові й у наші дні. Причому один із них відбувся в тому ж корпусі фізико-технічного інституту, де майже століття тому розщепили атом. Тепер харківські науковці розробили спеціальну методику, яка дозволила вперше в історії отримати рекордно чіткі та якісні фото — фото того ж таки атома.

Застигла велич

Масштаб в Харкові можна побачити в усьому. Наприклад, у Майдані Свободи — одній з найбільших площ світу. Або в незвичайній будівлі, що знаходиться на цьому майдані.

Сто років тому в Харкові вирішили звести будівлю, яка стане наочним символом промислової потужності. До 5 тис. робітників щодня працювали в три зміни, аби якнайшвидше побудувати найбільшу у світі споруду в стилі конструктивізм. Вони впоралися — уже за три роки, у 1928-му в нинішньому центрі Харкова постав грандіозний Держпром. 

Це три злиті воєдино H-подібні будівлі висотою від 6 до 11 поверхів. Головними акцентами стали мости, які висять над радіальними проходами на висоті 3, 5 і 6 поверхів. Довжини цих переходів у 26 метрів вистачає, щоби під мостами між трьома корпусами внизу були прокладені аж дві вулиці.

Що цікаво, на будівництві гіганта працювали передусім українці. Радянського письменника Володимира Маяковського так вразило те, що будівельники Держпрому розмовляли лише українською мовою і не розуміли його російськомовних запитань, що навіть написав про це вірш. Втім, цитувати його не хочеться, адже в ньому поет використав зневажливу назву українців — досить типово для так званих класиків російської літератури.

У 2017 році будинок Держпрому включили в попередній список ЮНЕСКО. Внесення в основний список поки що очікується, однак навіть просто погляд на цю грандіозну споруду одразу доводить — заслужив.

Місце, де можна купити все

Харків — один із найбільших мегаполісів Східної Європи з населенням у півтора мільйона людей. Такому місту масштаб потрібен в усьому. Тож ось “Барабашова” — один із 15 найбільших ринків у світі. Понад 16 тис. торгових точок і кілька десятків кафе та ресторанів сумарно займають площу в 75 га. Для порівняння — це як дві держави Ватикан. 

Одяг, взуття та аксесуари, товари для дому, знаряддя для будівництва та ремонту, іграшки для дітей та гаджети для дорослих, тканини та фурнітура, велотовари та автомобілі — все це тут. Проте у 2022-му російські війська завдали легендарному ринку серйозного удару — Барабашово кілька разів опинявся під обстрілами й пережив масштабні пожежі.

Втім, ринок продовжує свою роботу — адже хіба можна перемогти щось настільки масштабне, як нескінченні торгові ряди “Барабашово”? 

Після початку повномасштабного вторгнення Харківщина зазнала страшних ударів, а частина області була окупована.

Міста та селища під окупацією пережили справжній терор, аж поки більшість з них не була звільнені у вересні під час контрнаступу Збройних Сил України. Це схоже на долю української культури регіону — роками вона потерпала від репресій та утисків, але використовувала будь-яку можливість для розвитку. Тепер за цю вільну культуру йде вирішальний бій. І Україна його обов’язково виграє.

Поділитись у соцмережах

Останнє оновлення статті 16.03.2023

Дивитися також

Тернопільська область Це — Україна

Тут ми боремося за серця

Саме тут у минулому й зараз людям серце підказувало шлях

Хмельницька область Це — Україна

Тут ми боремося за нашу волю

Саме тут наша воля незламна, як мури прадавніх замків

Закарпатська область Це — Україна

Тут ми боремося за неймовірну природу

Саме тут людям захоплює подих від краси

Some description

You cannot copy content of this page