Луганщина — регіон на Сході України. Ще кілька століть тому унікальна суміш з природних багатств, козацьких пошуків нових місць і західноєвропейських інвестицій утворила тут унікальний край. Промислова потужність поєднувалася з культурними пошуками, а стародавні традиції — із креативністю в кулінарії.
У 1991-му 84% жителів Луганщини підтримали відновлення незалежності України на референдумі. Однак саме ця область ще в 2014-му зіткнулася з російською агресією, і велика частина Луганщини досі є тимчасово окупованою. Усі ці роки українська культура та історія тут послідовно знищуються, а сотні тисяч мешканців Луганщини були змушені покинути свої домівки. Втім, Україна продовжує боротьбу за свої землі й своїх людей — і Луганщина обов’язково буде звільнена.
Ще на початку 16 ст. в цьому регіоні з’явилися численні поселення українських козаків. Згодом всі вони об’єдналися в Кальміуську паланку — найбільшу у Війську Запорізькому. А на місці сучасного Луганська знаходилося козацьке поселення Кам’яний Брід. Наприкінці 18 ст. тут будують ливарно-гарматний завод.
Нащадки козаків зі старих поселень, будівельники заводу та селяни, яких звезли для допоміжних робіт, врешті, сформували населення міста, яке тепер відоме під назвою Луганськ. Серйозний внесок в розвиток та індустріалізацію регіону зробили іноземці — наприкінці 19 і на початку 20 ст. інвестори та промисловці з Бельгії, Франції, Великої Британії, Німеччини та Швейцарії вклали в Луганщину та Донеччину понад 800 мільйонів золотих франків.
За ці два віки головне місто Луганщини встигло пережити бурхливий розвиток і періоди економічного піднесення. У 20 ст. Луганськ став важливим центром промисловості, зокрема вугільної, металургійної та машинобудівної, а на початку 21 ст. в місті працювали 87 великих підприємств. Це було одне з найбільших міст на Сході України з населенням понад 400 тис. людей.
9 березня 2014-го в місцевому арткафе відбувся Шевченко-фест на честь дня народження Тараса Шевченка — головного письменника в історії України. У той же день проросійські сили увірвалися до Луганської обласної державної адміністрації.
До того в місті на знак солідарності з київським Майданом майже щодня проходили мітинги за мир та єдність України, які навіть взимку збирали до двох тисяч учасників. Втім, уже скоро почалися перші напади на українських активістів. А на початку березня почалися і перші великі проросійські акції. Як згадують очевидці, багато хто з їх учасників погано орієнтувався на місцевості й розмовляв із російським акцентом. У 2022 році область уже майже повністю була окупована армією РФ.
Нині на окупованих територіях немає жодного шкільного класу з поглибленим вивченням української, а викладають за російською програмою. Усе це — елемент послідовної політики спочатку Російської імперії, потім СРСР, а тепер і Росії зі знищення української культури. Хоча ще у 1959-му під час перепису українську мову назвали рідною 87,5% мешканців Луганської області.
Через окупацію частини Луганської області місто зазнало катастрофічних збитків. Значна частина жителів була змушена полишити свої доми та переїхати на підконтрольні Україні території. Покинули місто й культурні інституції та місцевий футбольний клуб “Зоря”.
Десятки тисяч луганчан продовжують вільно жити та працювати в інших куточках України. Однак чекають на повернення рідного міста до Батьківщини.
Вишиванка — це традиційний український національний одяг, який відрізняється багатим оздобленням та характерними деталями крою. Це сорочка, яка зазвичай має рукави, вишивку на комірці та грудях, а також багато декоративних елементів, таких як ґудзики, оборки, мережки. Стиль і техніка виконання вишиванка залежить ще й від регіону.
Луганська теж має свої особливості та характерні риси. Зазвичай в її основі геометричні мотиви, рослинні орнаменти, а візерунки часто роблять грубою ниткою, що створює ефект рельєфності. Кожен елемент має не тільки декоративне значення, але й символічне. Наприклад, білий колір може символізувати чистоту, чорний — смуток, а червоний — любов та пристрасть. На Луганщині вишиваний одяг здавна мав популярність — безліч орнаментів можна знайти на архівних фото ще на початку 20 ст.
Вишиванки є одним із ключових символів української культури та ідентичності. Дотепер їх надягають на святкові та релігійні заходи, але все частіше носять і в повсякденному житті. Вишиванки стали й частиною високої моди — їх одягали Діта фон Тіз, Демі Мур, Мей Маск, Кетрін Зета-Джонс, Гелен Міррен і навіть робот Софія.
Втім, Луганщина може пишатися не лише традиційним одягом. У 2015 році кілька львівських підприємців пішли з ІТ, щоби виробляти яскраві шкарпетки. Бренд “Dodo Socks” швидко набирав обертів, а щоби збільшити обсяги, засновники домовилися з панчішною мануфактурою в Рубіжному на Луганщині. Врешті шкарпетки, які придумали на Заході України, а виробляли на Сході, стали надзвичайно популярні. У 2017-му саме “Dodo” українська делегація подарувала Джастіну Трюдо — прем’єр-міністру Канади й великому шанувальнику шкарпеток з яскравими принтами.
Однак у травні 2022-го Росія захопила Рубіжне. Усе обладнання мануфактури було знищене й розграбоване. У червні Рубіжанська панчішна мануфактура разом із 15 робітниками з родинами перемістилася на Львівщину. Зараз вони відновлюють виробництво і планують також в’язати махрові шкарпетки, зокрема для військових.
На Луганщині завжди народжувалися талановиті люди, які розвивали світові науку, літературу, мистецтво. А ще — плекали любов до України, через що часто потерпали.
Ось лише кілька із багатьох схожих історій часів СРСР. Літературний критик і поет Іван Світличний через свою громадянську позицію втратив роботу, був під постійним стеженням, а врешті отримав 12 років позбавлення волі. Письменник та правозахисник, перший голова Української Гельсінської Групи та герой війни Микола Руденко провів за ґратами понад 10 років за звинуваченням в антирадянській пропаганді. Письменника Василя Голобородька вигнали з інституту тільки за те, що він показав знайомим текст іншого українського дисидента Івана Дзюби, а його твори забороняли друкувати десятиліттями.
Продовжують боротися за свободу й нові покоління луганчан. Одним з головних письменників сучасної України вважається Сергій Жадан, який народився й провів дитинство у Старобільську Луганської області.
Автора 15 поетичних збірок, п’яти романів, безлічі перекладів знають по всьому світу. Скажімо, роман «Ворошиловград» переклали й видали у Німеччині, Угорщині, Польщі, Франції, Білорусі, Італії, Латвії, США, Нідерландах, Словенії та Грузії. «Месопотамію» — у Польщі, Німеччині, США, Італії, Данії, Латвії. «Інтернат» — у Німеччині, Білорусі, Румунії, Польщі, Північній Македонії, Данії, США та Литві.
У 2022-му письменник отримав Премію миру німецьких книгарів «за видатну творчість і за гуманітарну позицію, із якою він піклується про людей під час війни й допомагає їм, ризикуючи своїм життям». Ну а Польська академія наук у 2022-му номінувала літератора на Нобелівську премію з літератури — Жадан вже кілька років серед фаворитів цієї нагороди.
Талановита людина талановита в усьому — фраза, яку Жадан наочно підтверджує, адже є ще й вокалістом панк-гурту «Жадан і Собаки», який регулярно виступає в Україні та Європі.
Ну а Артур Пройдаков з тимчасово окупованого міста Кадіївки в Луганській області — фактично живе підтвердження того, що Луганськ — це Україна. Адже саме цей вчитель української мови виграв Global Teacher Prize Ukraine 2021 — нагороду найкращому педагогу року. Достойний нащадок Бориса Грінченка — українця, який ще понад 120 років тому саме на Луганщині уклав чотиритомний словник української мови — найповніший на той час.
У 2010 році провели конкурс “Дива Луганщини”, метою якого було обрати найцікавіші об’єкти та пам’ятки краю. Перше місце з великим відривом зайняв Парк-музей кам’яних баб.
На території Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка знаходиться унікальна колекція антропоморфних скульптур. Деяким із них — кілька тисяч років, однак більшість датуються 11-13 ст. Тоді їх ставили по всій Україні половці — кочовий народ, що тоді жив на цих землях. Для фігур обирали місця на найвищих ділянках степу — пагорбах і курганах — та присвячували предкам.
Загалом в Україні знайдено кілька тисяч кам’яних баб, а найбільші колекції — у Дніпровському історичному музеї та в Луганську. Просто неба тут стоять 68 унікальних фігур, які століття тому створювали люди, які тоді населяли Луганщину — щоби ті, хто живе тут зараз, пам’ятали про свою давню історію.
Луганщина — край, де збереглися автентичні українські традиції. Серед найцікавіших, наприклад, стародавній обряд випікання різки. На весілля в селах регіону і досі створюють так зване весільне дерево. Для цього зазвичай беруть ароматну гілку вишні, ліплять на неї шматочки солодкого тіста, запікають, а потім прикрашають квітами, ягодами калини, шишками, кольоровими стрічками. Увесь процес супроводжується піснями й заговорами на щастя для молодят. А під кінець весілля різку розбирають та дарують гостям.
А у вже згаданому переліку елементів нематеріальної культурної спадщини згадуються й інші автентичні обряди Луганщини — як-от лозоплетіння, випікання хліба, автентичні пісні. Через окупацію стародавні традиції втрачаються, однак Україна докладає усіх зусиль, щоби зберегти оригінальну культуру Луганщини.
Найкращим готелем Луганська вважається “Україна”, який до 1991-го називався типово для СРСР — “Жовтень” на честь Жовтневої революції. А історія будівлі — показова для своїх часів.
Побудували шестиповерхову споруду у 40-х роках 20 ст. за проєктом знаменитого архітектора Йосипа Каракіса. Фасад з цегли прикрашений своєрідним мозаїчним “килимом”. Він нагадує художні традиції, якими архітектор у дитинстві пройнявся на Поділлі, та перегукується з українським модерном.
За ефектну будівлю, що прикрасила центр Луганська, Каракіса похвалили в Академії архітектури. Однак вже за рік піддали там же нищівній критиці. Нібито готель став проявом “буржуазного націоналізму” та космополітизму архітектора. У сталінські часи такі ярлики загрожували серйозною небезпекою. Каятися Каракіс не захотів — і був звільнений з роботи. Пізніше він зізнався, що йому пощастило — замість звільнення для талановитого архітектора готували заслання в табори.
Луганська область славиться старовинними рецептами, які передаються з покоління в покоління. Серед них, наприклад, павлівський капусняк з рибою. Зазвичай його подають на свята чи толоки, коли гуртом працювати збиралося все село. Аналогів капусняку багато в різних країнах, але цілком імовірно, що його батьківщиною є саме Україна. Основним інгредієнтом цієї традиційної першої страви української кухні є квашена капуста — саме вона надає супу особливий кислуватий смак. Кілька років тому спеціальна комісія внесла павлівський капусняк до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.
Іншим старовинним українським рецептом в цьому переліку є куліш. Козаки майже щодня варили його в походах, а потім розносили цей рецепт по всій Україні. Багатші сім’ї зазвичай готували цю страву з пшона на м’ясному або рибному бульйоні, у бідніших куліш був пісним. У наші часи рецепт поширений навколо луганського міста Новопсков, де характерне приготування цієї страви зі свининою. А головна умова — куліш готується на вогні просто неба.
Ну а вибір десерту на Луганщині для українців очевидний. Перший директор місцевої кондитерської фабрики колись побував у європейських кондитерських, де побачив вишукані цукерки, у яких багато горіхів і шоколадної глазурі. Коли повернувся, то створив торт, який назвали Шахтарський. Легендарний десерт готувався без борошна — тільки шоколад і багато горіхів. Шахтарський торт швидко став для регіону культовим, його купували для подарунків і брали у поїздки як сувенір. Втім, зараз фото цього десерту в соцмережах сповнені ностальгією луганчан.
Після початку гібридної війни у 2014-му керівництво кондитерської фабрики перевезло 150 сімей своїх працівників на підконтрольну Україні територію. Обладнання вивезти не вдалося, однак виробництво запустили фактично з нуля. Нині 62 луганчани продовжують працювати на виробництві та в головному офісі в Києві.
Значна частина області зараз перебуває в тимчасовій російській окупації. Усе українське безжалісно знищується та забороняється, а окупація приносить занепад, злочинність і безкарність. Луганчани, які були змушені тікати від окупації, продовжують сьогодні боротися за свою землю разом з усіма українцями. І ця боротьба продовжуватиметься, поки кожен, хто на якийсь час втратив свій дім там, не зможе нарешті до нього повернутися.
Поділитись у соцмережах
Останнє оновлення статті 16.03.2023
Матеріал підготовлено у співпраці з Максимом Майоровим (Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки)
Саме тут нове й традиційне поєднуються
Саме тут захищають не лише сухопутні кордони
You cannot copy content of this page
