Сумська

Великі перемоги в бою, бізнесі й культурі: чим цікава Сумщина

Якщо в новинах вам траплялися карти російського вторгнення, то ви точно бачили Сумщину — регіон на півночі України, який зазнав удару одним із перших. Проте завдяки героїзму Збройних сил України та самих жителів області окупанти змушені були відступити. Це одна з перших великих поразок ворога у 2022-му.

Втім, Суми не вперше ставали об’єктом агресії росіян і не вперше бачили великі перемоги українців. Та цей регіон цікавий не тільки битвами, а й видатними людьми, масштабними стартапами минулого та знаменитою музикою.

Конотопська битва

У 17 ст. в розпалі боротьби за свою державність козаки з Запорозької Січі мали домовленість з Московією про воєнну підтримку та протекторат. Українці отримали гарантії свободи та своїх прав. І кількох років не минуло, як угоди були порушені. А впродовж століть потому Росія неодноразово намагалася разом із волею українців знищити їхню мову та культуру. 

Українці швидко довели, що жодних компромісів зі свободою бути не може, перемігши у Конотопській битві 1659 року (зараз це територія сучасної Сумщини). Тоді з Москви прийшло величезне військо, щоби придушити повстання. Та українці, об’єднавшись із кримськими татарами, завдали ворогу страшної поразки.

Настільки страшної, що цар навіть запереживав за Москву, і один із їхніх істориків писав про це так: “Царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу”. 

Втім, українцям чужого не треба, тож на Москву вони не пішли. І хоча перемога у Конотопській битві врешті не стала вирішальною у московсько-українській війні 1658-59 років, та наочно показує, наскільки оманливим є російський наратив про вічну дружбу й виконані обіцянки.

Some description

 Солодкі меценати

 

Цукрова промисловість стала для України одним зі своєрідних локомотивів промислового розвитку. А ще народила цілі династії магнатів, які вражали весь світ не тільки своїм багатством, але й масштабами благодійної діяльності. Серед прізвищ видатних цукрозаводчиків — Симиренки, Харитоненки, Ханенки. 

Але найцікавішою, ймовірно, є історія іншої родини.

На початку 19 ст. за французькими науково-кулінарними експериментами з цукровим буряком не без цікавості спостерігав юний українець Артемій Терещенко, який зі своєю військовою частиною був саме розквартирований у Франції. Після повернення з Наполеонівських війн в Україну він запускає одразу кілька своєрідних стартапів 19 ст. на перетині торгівлі, технологій і кредитної справи. Досить швидко досягає успіху, врешті вкладається в цукор і стає засновником цілої династії магнатів Терещенків.

Магнатів — і меценатів. Пам’ятаєте “Присягу дарування” Білла Гейтса й Воррена Баффета? Що ж, за 150 років до них Терещенки вже наказували своїм нащадкам витрачати 80% прибутку на благодійність. На кошти династії будувалися освітні заклади, лікарні, притулки, церкви та багато іншого.

 

А, наприклад, онук Артемія на ім’я Федір став однією з важливих постатей для розвитку світової авіації. 

Він вчився у француза Луї Блеріо, який першим перелетів Ла-Манш, а потім сам заснував в Україні аеродром і майстерні. Саме завдяки йому конструював свої перші літальні апарати Ігор Сікорський — той самий українець, який став батьком усіх гелікоптерів і компанія якого Sikorsky Aircraft вже десятиліттями возить президентів США.

Втім, попри всю благодійну діяльність, грошей було стільки, що вистачало і на колекціонування мистецтва (зібрання Терещенків та інших цукрових магнатів врешті стали основою багатьох українських музеїв), і на найбільшу яхту світу тих часів — 127-метрову “Іоланду”, і на іменний гранований Cartier 43-каратний діамант “Tereschenko blue” — у 1984-му його продадуть на Christie’s за рекордні $4,6 млн.

Через більшовиків Терещенки були змушені покинути батьківщину і втратили усі статки. Однак коло замкнулося у 2015-му, коли нащадок династії Мішель Терещенко став мером міста Глухів, що знаходиться на Сумщині — у регіоні, де колись так голосно гриміло ім’я його предків.

Індустрія на буряках

У наші дієтичні часи фразу “Без цукру!” можна почути чи побачити надзвичайно часто. Однак якби ці слова сказали років 200 тому на Сумщині, то історія регіону могла б піти зовсім інакше.

До початку 19 ст. цукор в Європу привозили в основному з англійських колоній, де він вироблявся з тростини. Однак під час наполеонівських воєн британці підсолоджувати життя тоді ворожій Франції відмовилися — і Бонапарт наказав зайнятися експериментами з цукровим буряком. Ці дослідження привели до успіху — люди навчилися виробляти солодкий пісок з буряків.

Це вміння швидко опанували й в Україні, особливо на Сумщині. Настільки, що цукор став одним із головних товарів регіону. 

У середині 19 ст. кількість цукрових заводів буквально за кілька років зросла майже до 200. У 1848-му на українських підприємствах вироблялося до 90% цукру всієї Російської імперії (територія сучасної України тоді частково була в її складі), а на експорт його відправляли до Німеччини, Австро-Угорщини, Фінляндії, Китаю й Ірану. При цьому заснований у 1869-му на околицях Сум цукровий завод на той момент став найбільшим у Європі.

Протягом десятиліть цукрова промисловість тут переживала злети й падіння. Злети здебільшого просто вражали. Так, наприклад, у 1977-му Україна виробила 5,6 млн тонн цукру. Якщо спакувати все це у мішки по 50 кг і скласти з них піраміду з 9 тис. мішків внизу й поступовим зменшенням вверх, то висота її склала б майже 9 тис. метрів — як у Евересту. Найвища гора світу з цукру — і це лише виробництво за один рік!

А почалося все з Наполеона і британського бойкоту. Добре, як почалося — зрозуміло. А хто ж це все розпочав? І це окрема цікава історія, у яку помістилися найбільша у світі яхта, найдорожчий діамант та людська доброта.

 

Кролевецьке ткацтво

Справжнє шампанське чи коньяк — напої, вироблені тільки в конкретних регіонах Франції. Стілтон — сир виключно з трьох англійських графств. Дарджилінг — чай з однойменного округу Індії. По всьому світу є система особливих товарів, які можуть вважатися справжніми, тільки якщо створені у певному регіоні. В Україні такі, звісно, теж є.

Серед зареєстрованих у цій країні “географічних зазначень” є тільки два, що є непродовольчими товарами. Про Петриківський розпис ми розкажемо у тексті про Дніпровщину, а зараз — про незвичайне кролевецьке ткацтво.

Одним із ключових символів української культури є рушник — шмат полотна з вишитими на ньому візерунками. У кожному регіоні свої орнаменти, техніка, кольори, але особливої уваги заслуговують рушники з невеличкого міста Кролевець. Кажуть, що цьому промислу вже багато століть, а в місцевому музеї є ціла колекція рушників, наволочок чи панно, оздоблених за традицією. Використовували їх здебільшого на свята — аж надто цінна це була річ.

Була — і, звісно, лишається. Аж надто красива й унікальна це традиція — кролевецьке ткацтво.

 

Феномен кобзарства

У багатьох народів світу були свої народні співці. Піснями й лірикою зберігали й передавали через покоління важливі знання про історію, культуру й світогляд кіфареди античності, скальди вікінгів, акини Великого степу. В Україні такими музичними хранителями народної пам’яті ще з середньовіччя стали кобзарі. Зазвичай це були незрячі люди, які мандрували від одного села чи міста до іншого, грали на автентичних українських інструментах кобзі, лірі або бандурі й жили на милостиню.

Народ завжди любив і цінував кобзарів. Вони не тільки нагадували людям те, хто вони є і ким були їхні пращури, а й просто переповідали останні новини, тобто були своєрідними ЗМІ своїх часів.

Феномен кобзарів існував століттями, аж поки у 1930-х за них не взялася радянська влада. Більшість мандрівних музикантів були або знищені, або змушені покинути своє прадавнє мистецтво.

Одним з останніх відомих незрячих кобзарів був Євген Адамцевич, який велику частину життя провів на Сумщині. Він був не тільки виконавцем, а й композитором. Наприклад, написав на честь знаменитих українських козаків “Запорозький марш”. 

Вважається, що вперше Адамцевич виконав його у 1969-му. Один з очевидців згадує про це так:

“У неймовірному потягові сердець за мелодією люди підводилися з місць. Вибухнула ще нечувана під цим склепінням громовиця оплесків. Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі… Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе”.

Пізніше український диригент Віктор Гуцал переробив камерний оригінал на справжній урочистий марш. У радянські часи його забороняли — так само як і кобзарство. Однак справжня культура прорветься крізь будь-які ґрати, і тепер ця мелодія — один з головних маршів Збройних сил України.

На жаль, через повномасштабне вторгнення Сумщині знову потрібні військові марші.

І знову цей регіон бачить видатні перемоги над ворогом на східних кордонах — як і колись під Конотопом. Однак можна бути впевненим, що мирні люди Сумщини чекають на перемогу та мир. Мир, коли жоден диктатор чи агресор не зможе нищити традиції та свободу іншого народу.  

Поділитись у соцмережах

Останнє оновлення статті 24.02.2023

Дивитися також

Миколаївська область Це — Україна

Тут ми боремося за наші моря

Саме тут захищають не лише сухопутні кордони

Дніпропетровська область Це — Україна

Тут ми боремося за наше розмаїття

Саме тут різні культури живуть разом

Хмельницька область Це — Україна

Тут ми боремося за нашу волю

Саме тут наша воля незламна, як мури прадавніх замків

Some description

You cannot copy content of this page